Дівчина-весна
розпахнула свої поли швидко, зелено, весело... Жовтобоке Сонце від такої
несподіванки бадьоро вигулькнуло з-за тендітної рожевої хмаринки-пір
'їнки
… і давай голубити своїм промінням
Землю-матінку. А ось і вірний товариш - лагідний Вітродуйко. Ач, як йому
радісно! То побіжить ген-ген - і вже не видно його за видноколом; то
зненацька наскочить - і давай кружляти
в танку із самотнім минулорічним кленовим листком…
А це Сонце
вирішило подратувати пустунця, пускаючи зайчиків погуляти на позолочений купол
сільської церкви. Вітродуйко майнув щодуху за сонячним вушком - і так ударився
об купол, що в голові аж задзвеніло... Отямившись, зрозумів, що дзвін доносився
знизу – це була чарівна, ще незнайома йому пісня Великодніх дзвонів…
Спантеличене
ясночоле Сонце ще довго спостерігало, як Вітродуйко спочатку, роззявивши рота,
все слухав і слухав пасхальний передзвін, а затім ще довго смикав то за одну, то за другу
мотузочку…, але чарівного звуку годі було чекати…
Вернувся додому тихий, принишклий (мабуть, втомився),
неохоче
кинув на голівку Оленці свіжий віночок з кульбабок, поволі зібрався на рідну
вербичку... і міцно заснув...
Немає коментарів:
Дописати коментар