Вшануємо батька рідного слова!

...І він летить на отчуУкраїну,

За крила взявши пензель і перо.

Пора ж йому поставити хатину, 

Щоб вікнами дивилась на Дніпро.

Михайло Ткач

- Ти готовий?

- Цілком!

- Ти впевнений, що витримаєш?

- Сподіваюсь!

- Може, передумаєш?

- Нізащо!!!

- Тоді, з Богом!

- Дякую.

Розправивши затерплі крила, він згадав першу зустріч з цим нескореним духом у далекому 1861 році… Підписуючи  довічний контракт, згідно якому кожному надається можливість відвідати Землю, при умові якщо тебе будуть пам’ятати  та шанувати протягом 200 літ, ця промениста душа з осяйним ореолом розсміялася прямо в лице ТВОРЦЮ:

 - Мені однаково, чи буду

  Я жить в Україні, чи ні…

Усі  століття цей дух української нації безнастанно молився за свою країну, всі думки були про неї. Він переймався її клопотами і вболівав:

- Та не однаково мені,

  Як Україну злії люде

  Присплять, лукаві, і в огні

  ЇЇ окраденую, збудять…

  Ох, не однаково мені.

Усі були пройняті його палкою самовідданою любов'ю до батьківщини; щиро здивовані тим, що він приніс у жертву Україні своє щастя на землі та віддав їй найбільшу жертву: спокій своєї душі.

Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу.

Що прокляну святого Бога,

За неї душу погублю!

Всевишньому не дуже подобалися такі рядки, але він з повагою ставився до  духа генія, «Кобзар» якого став другою – по Євангелії – книжкою, а подекуди й необхіднішою, ніж Біблія.

І от геніального велетня духу на тиждень ( вперше за історію божого існування) відпустили на Землю. Подумати тільки - кількість пам’ятників цій невгамовній душі по всьому світу посідає друге місце після пам’ятників Ісусу Христу.

 Як же зустріне його Україна - мати?  Чи виправдаються його сподівання? Як прийме український народ?...???

...Якась незрозуміла тривога та неспокій охопили чисту душу ангела…

Фрагмент з творчої роботи учасника Всеукраїнського літературного конкурсу "Розкрилля душі" Свідовської Дар'ї