Навіяне весною...

Знову дзвінок кличе 11 клас до мене на урок.
...Пригадується: у І семестрі одинадцятикласники збиралися десь хвилин 5. По дзвінку приходило у кабінет 2-3 учня, через хвилину-другу - ще 3, затім - 5, ну і завжди хтось заходив останнім ( і краще було не розпитувати чому і через що спізнилися?..)
У ІІ семестрі журавлиний ключ випускників став жвавішим, згуртованішим. Ще б пак: попереду психологічне та розумове випробовування - ДПА у формі ЗНО. Доцільна така реформа чи ні, розсудить час... Але що діти збентежені та знервовані, видно вже сьогодні...
Кожен урок - нові погляди, нові вирази облич,  незрозуміла (інколи) поведінка.
Дехто перебуває на межі істерики, але вчасно бере себе в руки; а коли - невчасно, то краще промовчу. Хтось ( спокійної вдачі) стає раптово агресивним. Поодинокі неохоче піднімають на мене  млосно-сонні очі,  в яких читається (десь глибоко) певний натяк на розум, але швидко їх опускають... І це зрозуміло: лінощі, які вони плекали протягом усіх шкільних років, міцно  тримають їх у своїх обіймах.
У декого на обличчях - розпач від того, що виявляється ще багато потрібно підучить, повторить, надолужити...Звичайно, переважна більшість - погляди відверто-сподіваючі (але ж я не всесильна!), стурбовані, котрі з такою надією  дивляться на тебе,   що ти без вагань залишаєшся з ними і на 7 урок ( де й енергія береться?).
...До чого я?  Так от, реформа в освіті потрібна однозначно!!!  ...То чому ж таке відчуття,   що  на освітянській ниві цього весняного року щось не так ?!

 PS. Хоча... подивіться на випускників... погляди веселі,  оптимістичні...  та й ідея посидіти на підлозі не така уже й погана...хоча трохи (ну зовсім трішечки) насторожує...