Вітродуйко який раз сидів у старій скрипучій вербі й трусився від холоду. Він збентежено дивився на злого Вітрища, який безжально цвьохкав своїми довгими патлами розквітлу тендітну вишеньку і стару немічну абрикосину; і не повірив своїм очам, коли раптово з'явився сердитий Сніговій і почав посипати ніжні жовтуваті пелюстки Нарциса то колючими холодними сніжинками, то гострою крупою, яка в одну мить перетворювалася на маленькі льодові намистинки... І цього показалося їм мало. Вітрище із Сніговієм піднялися у сіро-блакитне небо, знайшли пухку хмаринку, яка спочивала на спині у Хмарища - і давай гуляти нею, як м'ячиком. Хмареня, не оговтавшись від сну, почало голосно плакати. І хоча кривдники давно не чіпають маля, воно час від часу постійно схлипує, і на землю падають маленькі дрібні слізки обіди.
Що ж має робити Вітродуйко? І де знову поділась Красуня-весна? Ні, він не буде спокійно дивитися на ці безчинства. Він піде шукати (а якщо потрібно, то і визволяти) Весну-красну і обов'язково (чуєте: неодмінно!) знайде! ... І тоді вони - Вітродуйко і його вірний товириш Сонце - будуть пильно оберігати панянку Весну від різних посягань на її тепло, вроду, привітність...
Так і буде! А пока побажаємо нашому Вітродуйку зустріти на дорозі попутного Вітерця, і хай їм щастить у такій добрій, потрібній справі!
