Весна красна

Вітродуйко

Вітродуйко який раз сидів у старій скрипучій вербі й трусився від холоду. Він збентежено дивився на злого  Вітрища, який безжально цвьохкав своїми довгими патлами розквітлу тендітну вишеньку і стару немічну абрикосину; і не повірив своїм очам, коли  раптово з'явився  сердитий Сніговій і почав посипати ніжні жовтуваті пелюстки Нарциса то колючими холодними сніжинками, то гострою крупою, яка в одну мить перетворювалася на  маленькі льодові намистинки... І цього показалося їм мало.  Вітрище із Сніговієм піднялися у сіро-блакитне небо, знайшли пухку хмаринку, яка спочивала на спині у Хмарища - і давай гуляти нею, як м'ячиком. Хмареня,  не оговтавшись від сну, почало голосно плакати. І хоча кривдники давно не чіпають маля, воно час від часу постійно схлипує,  і  на землю падають маленькі дрібні слізки обіди.

Що ж має  робити Вітродуйко? І де знову поділась Красуня-весна? Ні, він не буде спокійно дивитися на ці безчинства. Він піде шукати (а якщо потрібно, то і визволяти) Весну-красну і обов'язково (чуєте:  неодмінно!)  знайде!  ... І тоді вони - Вітродуйко і його вірний товириш Сонце -  будуть пильно оберігати  панянку Весну від різних посягань на її тепло, вроду, привітність... 

Так і буде! А пока побажаємо нашому Вітродуйку зустріти на  дорозі попутного Вітерця, і хай їм щастить у такій добрій, потрібній  справі!

Весна прийшла!?

Дівчина-весна розпахнула свої поли швидко, зелено, весело... Жовтобоке Сонце від такої несподіванки бадьоро вигулькнуло з-за  тендітної рожевої хмаринки-пір'їнки … і давай голубити своїм промінням Землю-матінку. А ось і вірний товариш - лагідний Вітродуйко. Ач, як йому радісно! То побіжить ген-ген - і вже не видно його  за видноколом; то зненацька наскочить - і давай кружляти в танку із самотнім минулорічним кленовим листком…А це Сонце вирішило подратувати пустунця, пускаючи зайчиків погуляти на позолочений купол сільської церкви. Вітродуйко майнув щодуху за сонячним вушком - і так ударився об купол, що в голові аж задзвеніло... Отямившись, зрозумів, що дзвін доносився знизу – це була чарівна, ще незнайома йому  пісня Великодніх дзвонів…

 Спантеличене ясночоле Сонце ще довго спостерігало, як Вітродуйко спочатку, роззявивши рота, все слухав і слухав пасхальний передзвін, а затім  ще довго смикав то за одну, то за другу мотузочку…, але чарівного звуку годі було чекати…

Вернувся додому тихий, принишклий (мабуть, втомився), неохоче

 кинув на голівку Оленці свіжий віночок з кульбабок, поволі зібрався на рідну вербичку... і міцно заснув...

Прийди, весно!

Знову дощ сумними очима заглядає у вікно... Холодно... Пронизливий Вітрище налякав молоденького весняно-грайливого Вітерця, і останній десь сидить у старій вербі, тремтить... Як би йому хотілося розігнатися і чимдуж помчати  до свого товариша - ясноокого Сонця,  але і воно не з'являється ось уже декілька днів... Невже Весна забула про нього, невже вона розгнівалася на вітерця-пустунця?... Але ж він (точно пам'ятає) зовсім не хотів знести барвисту хустку  тітки Оксани, і ніяк не планував відібрати у розбишаки Мишка повітряного змія...  Просто несила втриматися, коли глибоке небо аж дзвенить своєю блакиттю, а жовточубе Сонце кличе пограти...
Можливо, потрібно закликати панянку Весну, щоб вона таки завітала до нас: "ПРИЙДИ, ВЕСНО! ПРИЙДИ КРАСНА!"

Вітаю з весною!!!

Дні сонячні, молоді, дзвенять ручаями, пахнуть розталою землею, чорною, масною. Все блищить: розчинені вікна, гудзики розстібнутих пальт гімназистів, хвильки балакучих, брудних потоків, очі й зуби тих, що сміються. А сміються всі, що на вулиці, що дивляться на високе, прозоро-синє сміхотливе небо. Боже, як мало людині треба, аби вона була щаслива! І яке більше щастя є від того, коли стоїш на березі такого вуличного ручаю в розстебнутім пальті; стоїш, примруживши очі, не рухаючись, щоб не струсити з грудей сонячного прилиплого тепла; слухаючи, бог-зна-що, в собі і вірячи, що жити страшенно гарно, потрібно, радісно...

Це написано Володимиром Винниченком у 1916 р.. Що змінилося відтоді???