Дні сонячні, молоді, дзвенять ручаями, пахнуть розталою землею, чорною, масною. Все блищить: розчинені вікна, гудзики розстібнутих пальт гімназистів, хвильки балакучих, брудних потоків, очі й зуби тих, що сміються. А сміються всі, що на вулиці, що дивляться на високе, прозоро-синє сміхотливе небо. Боже, як мало людині треба, аби вона була щаслива! І яке більше щастя є від того, коли стоїш на березі такого вуличного ручаю в розстебнутім пальті; стоїш, примруживши очі, не рухаючись, щоб не струсити з грудей сонячного прилиплого тепла; слухаючи, бог-зна-що, в собі і вірячи, що жити страшенно гарно, потрібно, радісно...
Це написано Володимиром Винниченком у 1916 р.. Що змінилося відтоді???
Немає коментарів:
Дописати коментар